100-річчя Музею визвольної боротьби України у Празі

Після Першої світової війни Прага стала головним осередком української політичної еміграції, до якого прибули представники національної еліти – політики, дипломати, військові, науковці, інтелігенція та духовенство. Вони залишили Україну, бо з різних причин не могли повернутись на Батьківщину, що перебувала під владою більшовицької Росії, й продовжували боротьбу за незалежну українську державу. Вони прагнули зберегти та передати майбутнім поколінням здобутки наукової, культурної та політичної діяльності, зокрема документальні свідчення визвольної боротьби. Тож керівництво Української Галицької Армії у 1924 р. звернулось із відповідною заявою щодо заснування музею до професорів Українського вільного університету. З їхньої ініціативи, насамперед Дмитра Антоновича, наступного 1925 р. у Празі було створено Товариство Музею визвольної боротьби України, ухвалено його статут, а потім засновано Музей визвольної боротьби України (МВБУ) – першу спеціалізовану інституцію, що програмово акумулювала матеріали українського національного руху і діяла на громадських засадах. Метою діяльності Музею стало збирання й вивчення матеріалів, пов’язаних з утворенням самостійної української держави та українським національним рухом, а також їх популяризація. Установчі збори Товариства МВБУ відбулися 23 травня 1925 р. У різні роки головами Товариства були провідні науковці Українського вільного університету – Іван Горбачевський, Степан Смаль-Стоцький, Андрій Яковлів та Дмитро Дорошенко. Фонди МВБУ – документи, прапори, преса, книги та багато іншого, формувалися з документів українців, які були інтерновані у військових таборах, широких еміграційних кіл спочатку збирались і зберігались а квартирі Дмитра Антоновича. Вже 1 липня 1925 р. відкрилась перша виставка. Декілька місяців потому Музей розмістився у приміщенні на вулиці Кармелітській 12, а в квітні 1926 року його діяльність довелось згорнути через відмову Міністерства закордонних справ Чехословаччини продовжити сплату за згадане приміщення. Пропозиція отримати повне фінансування, відмовившись від права власності на зібрану колекцію документів і артефактів, засновниками Музею була відкинута. Чотири роки МВБУ не мав даху над головою. Ідея надбання власного приміщення для Музею виникла у 1927 р. й була підтримана українською еміграцією. У 1929 р. Каленик-Григорій Лисюк, меценат зі США і українець за походженням, взяв на себе витрати з утримання будинку музею, що дозволило відновити роботу, налагодити постійно діючу експозицію та створити філію Товариства МВБУ в Нью-Йорку. А завдяки фінансовій участі української громади з Європи та Північної Америки в 1938 р. було придбано будинок у Празі, який після реконструкції став постійним осередком Музею. Від 1930 р. діяльність Музею очолював Дмитро Антонович. Музей функціонував за рахунок членських внесків та за рахунок пожертв українських емігрантів. У 1935 р. відбулася ювілейна виставка до 10-річчя установи, що підтвердила її значення як осередку збереження національної пам’яті. Саме Товариство МВБУ налічувало 125 членів. Попри несприятливі обставини наприкінці 1930-х рр., фонди музею суттєво зросли. Серед найбільших надходжень – архів О. Колесси, документи С. Наріжного, А. Артимовича, М. Росіневича, Л. Куктина, А. Кущинського, А. Яковліва, В. Петріва, Я. Коваржової та ін. У структурі музею виокремились відділи Шевченка, театру, кіно, а також зібрання творів українського образотворчого, народного й декоративного мистецтва, рідкісних фотографій, з 1939 р. – відділ Карпатської України, до якого надходили матеріали з преси та документальні свідчення, передані через урядовців та громадських діячів. Вагомий внесок зробив професор С. Смаль-Стоцький, який заповів Музеєві свою бібліотеку й архів. Урочисте відкриття нової експозиції відбулося 29 червня 1939 р. У бібліотеці МВБУ було зосереджено понад 30 приватних колекцій і понад 2000 назв української преси. Архівна частина музею охоплювала переважно документи визвольного руху 1914–1919 рр., Союзу визволення України, таборових організацій, урядових структур УНР, закордонних місій і громадських об'єднань. Загалом зібрання музею налічував близько мільйона одиниць зберігання. За гітлерівської окупації Праги під час Другої світової війни (1939–1945 рр.) Музей працював. У лютому 1945 р. внаслідок американського бомбардування Праги його будівля зазнала значних руйнувань і згодом була знесена. Частину колекцій знищено, вцілілі матеріали перевезено до Національної та Університетської бібліотек у Клементинумі, а також до архіву Міністерства внутрішніх справ у Градчанах. Відновлення діяльності музею відбулося в листопаді 1945 р. У 1925–1938 рр. музей видавав бюлетень «Вісти Музею Визвольної Боротьби України» (20 випусків). З 1945 р. директором Музею став С. Наріжний. 26 березня 1948 р. Музей разом із Товариством було ліквідовано комуністичною владою Чехословаччини. Частина архівних матеріалів потрапила до архіву Міністерства народної безпеки, бібліотека та окремі документи – до Слов’янської бібліотеки в Празі; їх подальша доля здебільшого невідома. Значні масиви документів було вивезено до СРСР. Нині фонди музею зберігаються в різних архівах, бібліотеках і музеях України, Чехії, Словаччини та Росії. У Державному центральному архіві у Празі вони формують окремий фонд «Український музей у Празі». Частину матеріалів передано до київських архівів – ЦДАВО, ЦДКФФА (нині - ЦДАЕА) та ЦДАГО України.

Дмитро Володимирович Антонович (14.11.1877, Київ – 12.10.1945, Прага) – український історик мистецтва й театру, громадсько-політичний діяч. Один із засновників і ректор Українського вільного університету (Відень, Прага), голова Українського історико-філологічного товариства в Празі, співзасновник Музею визвольної боротьби України.

Дмитро Антонович здобув освіту в Києві та Харкові. З юності був залучений до громадської діяльності, зокрема до українського руху. У 1900 р. став співзасновником Революційної української партії. Редагував українські видання, зокрема «Гасло» та «Волю», був активним у видавничій справі. Викладав історію мистецтва в Київській мистецькій школі, належав до Української соціал-демократичної робітничої партії. Став співзасновником журналу «Дзвін», а в 1917 р. – Української академії мистецтв. Член Української Центральної Ради, міністр морських справ УНР (1918 р.), автор проєкту українського військово-морського прапора. За часів Директорії – міністр мистецтва, голова дипломатичних місій у Римі, Празі та генеральний консул у Швеції.

У міжвоєнний період очолював Український вільний університет у Відні та Празі (ректор у 1928–1930 і 1937–1938 роках), був деканом філософського факультету, викладав історію мистецтва. Очолював Українське історико-філологічне товариство та Музей визвольної боротьби України в Празі. Автор низки праць з історії українського мистецтва, зокрема монографії «Німецький вплив на українське мистецтво» (1942 р.).

Помер у Празі 12 жовтня 1945 р. Радянська окупація унеможливила публічне вшанування його пам’яті. Згідно з його заповітом, над труною мали прозвучати улюблені українські пісні. Однак через перебування в місті радянських військ панувала атмосфера страху і репресій, під впливом яких чеське оточення прагнуло уникнути публічних проявів української національної ідентичності і заповіт не був виконаний.

Іван Якович Горбачевський (15.05.1854, с. Зарубинці, нині Тернопільська область – 24.05.1942, Прага) – видатний український хімік, біохімік, гігієніст, епідеміолог, освітній і громадсько-політичний діяч. Академік ВУАН, дійсний член Наукового товариства імені Шевченка, кандидат на здобуття Нобелівської премії з фізіології та медицини.

Вищу освіту здобув у Віденському університеті, де 1877 р. отримав ступінь доктора з медицини. Навчаючись очолював студентське товариство «Січ» національно-спортивного спрямування, яке відіграло значну роль у відродженні українства й поширювало ідеї М. Драгоманова. Протягом 1883–1917 рр. – професор кафедри лікарської хімії Карлового університету в Празі, був декілька разів обраний деканом медичного факультету. Також упродовж 1906–1917 рр. – член Санітарної ради Чеського королівства.  

Був членом Палати шляхти австро-угорського парламенту, радником австрійського двору. У 1917–1918 рр. став першим українцем на посаді міністра охорони здоров’я Австро-Угорщини. У період українських визвольних змагань 1918 р. долучився до діяльності Української парламентської репрезентації, зокрема в питаннях національного самовизначення Східної Галичини.

З 1919 р. – професор, а згодом і ректор Українського вільного університету у Відні та Празі. У 1923 р. очолив кафедри хімії в Українському високому педагогічному інституті ім. Драгоманова та Українській господарській академії в Подєбрадах.

У 1925 р. активно долучився до створення Музею визвольної боротьби України у Празі. У 1926 році очолив організаційний комітет Першого українського наукового з’їзду в Празі. Вдало поєднував наукову, викладацьку й громадську діяльність. Усе життя працюючи поза межами України, був свідомим і щирим її патріотом.   У 1925 р. був обраний до складу ВУАН.

Помер 24 травня 1942 року в Празі, похований на празькому цвинтарі «Шарка» поруч із родиною.

Степан Смаль-Стоцький (09.01.1859, с. Немилів, Львівська область – 17.08.1938, Прага) – український мовознавець, педагог, літературознавець, культурний і громадсько-політичний діяч Буковини. Голова філологічної секції НТШ (з 1914 р.),  академік першого складу УАН (з 1918 р.), почесний член Товариства «Просвіта» (з 1925 р.).  

Він був активним громадським діячем – обирався депутатом (1892-1912) і заступником маршалка (1905–1912 рр.) Буковинського крайового сейму та депутатом австрійського парламенту (1911–1918 рр.), де доклав чимало зусиль для утвердження рівноправності українців у залученні до  адміністративної діяльності, політичного життя Буковини. Як політик виступав проти «москвофільства».

Розбудовник мережі українських шкіл (сприяв впровадженню фонетичного правопису «желехівка» в освіті Буковини) та українського кооперативного руху – голова «Руської каси», «Селянської каси». Один із засновників українських культурно-освітніх товариств на Буковині, зокрема «Народного дому» та «Буковинського Бояна»; з 1887 р. голова  товариства «Руська школа»; з 1899 р. – голова товариства «Руська бесіда».

У роки Першої світової війни – діяч Союзу визволення України, голова Бойової управи Січових стрільців. З 1919 р. – посол ЗУНР у Празі, один з активних організаторів Музею визвольної боротьби України у 1925 р. та голова Товариства МВБУ з 1935 р.

Протягом 1885–1918 рр. – професор Чернівецького університету, з 1921 р. – професор Українського вільного університету, де читав курси з української мови, історії літератури, був деканом філософського факультету. Обраний одним із 12 перших академіків створеної у листопаді 1918 р. Української академії наук. З 1927 р. – професор Слов’янського інституту у Празі.

С. Смаль-Стоцький – автор численних праць із фонетики, граматики, історії мови, зокрема «Руська граматика» (1893 р.), співавтор із Т. Ґартнером «Grammatik der ruthenischen (ukrainischen) Sprache» (1913 р.), де обґрунтовано самостійність української мови як безпосередньої спадкоємиці праслов’янської, студій про Т. Шевченка, І. Франка («Характеристика літературної діяльності Івана Франка. Ювілейний виклад Д-ра Смаль-Стоцького», «Т. Шевченко. Інтерпретації» тощо). Його наукова діяльність поєднувала позитивістський підхід із національно-романтичною ідеологією.

Помер 17 серпня 1938 р. у Празі. Похований у Кракові на Раковицькому цвинтарі.

Андрій Іванович Яковлів (28.11.(11.12.)1872, Чигирин – 14.05.1955, Нью-Йорк) – український історик права, правознавець, громадський і політичний діяч, професор, дійсний член Украї́нського наукового товариства та НТШ, засновник Українського правничого товариства, керівник Правничої секції УВАН у Нью-Йорку, член низки наукових і фахових об’єднань. Вважається одним із фундаторів української правової науки в еміграції. Один із засновників Музею визвольної боротьби України в Празі.

Закінчив духовну семінарію та юридичний факультет Дерптського університету. Працював у Київській казенній палаті, юрисконсультом Київської міської управи, викладав у першій комерційній школі, був членом редколегії газети «Рада».

Активний учасник українського визвольного руху: член Української Центральної Ради, директор канцелярії УЦР (1918 р.), посол УНР в Австро-Угорщині, Бельгії та Голландії, очолював департамент зовнішніх зносин МЗС Української Держави за часів П. Скоропадського. У 1944–1945 рр. – голова правління УНР у вигнанні.

В еміграції (Прага, Варшава, Бельгія, США) викладав в Українському вільному університеті та Українській господарській академії, був двічі обраний ректором УВУ. Автор численних наукових праць із історії українського права, зокрема: «Україно-московські договори XVII–XVIII ст.», «Впливи старочеського права на право українське литовської доби XV–XVI в.», «Договір гетьмана Б. Хмельницького з Москвою року 1654» тощо, а також праць із цивільного, процесуального та торговельного права.

Наприкінці квітня 1945 р. Андрій Яковлів виїхав до Західної Німеччини, а згодом оселився в Бельгії, де продовжував наукову діяльність у сфері історії українського права. У 1952 р. емігрував до США, оселившись у Нью-Йорку. Користувався високим авторитетом у наукових колах української діаспори, був дійсним членом і керівником Правничої секції Української вільної академії наук. Публікував наукові праці українською, російською, французькою, німецькою та англійською мовами.

Помер 14 травня 1955 р., похований на цвинтарі Саут-Баунд-Брук у Нью-Йорку.

Дмитро Іванович Дорошенко (27.03(08.04).1882, Вільно – 19.03.1951, Мюнхен) – видатний український політичний діяч, історик, дипломат, літературознавець, бібліограф, публіцист і організатор «Просвіти» на Катеринославщині, член Київського товариства старожитностей і мистецтв. Походив зі старовинного козацько-старшинського роду. Здобув освіту на історико-філологічному факультеті Варшавського, Петербурзького та Київського університетів.

Брав активну участь у національно-визвольному русі, був членом Революційної української партії та Товариства українських поступовців. У добу Української революції обіймав посади крайового комісара Галичини й Буковини, губернського комісара Чернігівщини, а в 1918 р. – міністра закордонних справ Української Держави.

Від 1919 р. перебував в еміграції, де розгорнув активну наукову та освітню діяльність. Викладав в Українському вільному університеті у Відні, Празі та Мюнхені, був директором Українського наукового інституту в Берліні (1926–1931 рр.) та очолював Українську вільну академію наук (1945–1951 рр.). Працював також у Канаді, зокрема у Колегії святого Андрія у Вінніпезі.

Автор близько тисячі праць з історії України, історії культури, церкви та історіографії. Один з перших українських істориків, який розглянув історію України як процес державотворення. Помер у Мюнхені, похований на кладовищі Вальдфрідгоф.

Григорій-Каленик Лисюк (справжнє прізвище – Лепикаш) (18.08.1889, с. Велика Бубнівка, Хмельницька область – 12.11.1980, Алта Лома, Каліфорнія, США) – український військовий і громадський діяч, видавець, дипломат, меценат, підприємець, філателіст.

Учасник визвольних змагань 1917–1921 рр., офіцер Армії УНР, учасник Першого зимового походу, лицар ордену Залізного хреста. У 1922 р. – дипломатичний кур’єр уряду УНР в екзилі. Отаман Закордонної станиці Українського вільного козацтва на Американському континенті (з 1921 р.).

Після поразки українських визвольних змагань емігрував на Захід. На еміграції заснував низку підприємств і філантропічних ініціатив. У 1959–1974 рр. очолював Українсько-американську фундацію, був директором Українського музею в місті Онтаріо (штат Каліфорнія, США), а також активістом американських організацій «Congress of Freedom» і «Wake Up America».

Фінансував численні українські наукові, культурні й освітні установи в Європі та США, серед яких – Музей Визвольної боротьби України в Празі, Український національний музей у Львові, Український інститут у Берліні, НТШ у Нью-Йорку, Український національний музей у Чикаго та ін.

Автор каталогів філателістичних видань, видавець газет «На слідах» та «Музейні вісті». Передав до музеїв цінні колекції, зокрема оригінал Універсалу Б. Хмельницького.

Помер 12 листопада 1980 р. у містечку Альта-Лома (штат Каліфорнія, США).

Симон Петрович Наріжний (30.01.1898, с. Сокілка, Полтавська область – 23.07.1983, Сідней, Австралія) – український історик, бібліограф, музеєзнавець, дослідник історії козацтва та української еміграції.

Закінчив історико-філологічний факультет Полтавського інституту народної освіти, працював редактором газети «Рідне слово» та секретарем кооперативного технікуму.

1922 р. емігрував до Праги. Навчався на філософському факультеті Карлового університету та Українського вільного університету, де 1927 р. захистив докторську дисертацію з історії Гетьманщини. Науковим керівником його дисертації був Д. Дорошенко. З 1925 р. працював у Музеї визвольної боротьби України. У 1927–1932 рр. викладав в Українському високому педагогічному інституті імені М. Драгоманова в Празі, згодом – в Українському вільному університеті. Член і секретар Українського історично-філологічного товариства (1929–1944 рр.), учасник підготовки «Української Загальної Енциклопедії» під редакцією І. Раковського.

Після смерті директора Музею визвольної боротьби України в Празі Д. Антоновича очолював його протягом 1945–1948 рр.

Активно досліджував історію українського козацтва (зокрема постать І. Виговського, Гадяцький договір), дипломатію XVII ст., історію правознавства, історіографію. Найважливіша праця – «Українська еміґрація. Культурна праця української еміграції між двома світовими війнами» (Прага, 1942), яка стала фундаментальним дослідженням і довідником з історії міжвоєнної еміграції.

У 1950 р. емігрував до Австралії, де мешкав у Сіднеї, працював на фермі й заводі, не припиняючи наукової діяльності.

Помер 23 липня 1983 р., похований на цвинтарі Руквуд.