Михайло Сорока з'явився на світ 27 березня 1911 року в селі Великі Гнилиці на Тернопільщині. Вже від народження мав непросту долю – ніколи не знав батька, на честь якого був названий, бо той помер за два місяці до його народження. Вихованням хлопця переймались бабуся та дідусь по лінії матері, у яких він жив. Із самого малечку виявлявся його непростий характер. Пізніше Михайло Сорока згадував, що жили вони з бабцею в злагоді, за винятком тих днів, коли він робив збитки господарству, а таке траплялось часто.
Початкову освіту отримав у місцевій школі у Великих Гнилицях, продовжив навчання в Українській гімназії в Тернополі. Перебування в гімназії подарувало Михайлу знайомство, що вплинуло на все його подальше життя. Математику, яка нелегко давалась на початках, до його класу прийшов викладати Мирон Зарицький – вчитель, який легко пояснював складні питання алгебри й геометрії, часто не тільки теоретично, а на практиці в шкільному дворі. Саме тут, у гімназії, Михайло й побачив уперше Катерину Зарицьку – доньку викладача математики та свою майбутню дружину. Під час навчання він доєднався до спортивного товариства «Хортиця» і до «Пласту», де вперше долучився до гурту національно свідомих молодих людей.
По двох роках у Тернополі Михайло Сорока переїхав до Чехословаччини й продовжив навчання в українській гімназії міста Ржевниці, розташованого недалеко від Праги. Переїхати туди йому допоміг дядько Іван Лисий – вояк Української галицької армії в минулому і розпорядник одного з інтернатів гімназії на час переїзду. Навчання Михайло поєднував з активними заняттями спортом. Як відзначає авторка біографічного дослідження про нього Л. Бондарук, та гімназія, крім знань, давала учням «добре моральне й національне виховання».
Далі був факультет архітектури Празького політехнічного інституту та додаткові заняття скульптурою.
У Празі Михайло Сорока також приєднався до осередку «Пласту» й упродовж 1930-1934 років був пластуном третього куреня старших пластунів імені Остапа Вахнянина. Долучився він також і до роботи спортивного національно-просвітницького товариства «Сокіл». Саме в цей період він стає членом Організації українських націоналістів.
Під час пластових походів відточувалися різні навички, часом були й нелегальні перетини кордону, які М. Сорока, за свідченнями інших пластунів, використовував для перевезення в Україну націоналістичної літератури, надрукованої в Празі. У 1933 році його вперше заарештувала польська поліція за нелегальний перетин кордону та підозру в приналежності до ОУН. Термін був невеликий – лише місяць. У 1937 році Михайла Сороку, на той час провідника крайової екзекутиви, схопили із забороненою літературою і засудили до чотирьох років ув'язнення, яке він відбував у в'язницях Станіслава (нині – Івано-Франківськ), Гродно та у «Березі Картузькій».
В'язнична каплиця у Станіславі подарувала Михайлу Сороці ще одну зустріч із Катериною Зарицькою вдруге. Він відбував там присуджені чотири роки за підозрою в долученні до діяльності ОУН, вона – за причетність до вбивства польського міністра Броніслава Пєрацького, бо переховувала Григорія Мацейка, який вчинив на нього замах і сприяла його втечі за кордон. Зустрічі в церковній каплиці, листування, врешті домовленість після звільнення зустрітись у домі Зарицьких у Львові.
Механічне скорочення терміну сталось з початком Другої світової війни, коли рішенням польської влади в'язниці були відкриті й ув'язнені змогли вільно розійтись хто куди. Михайло Сорока дістався з Гродно до Львова і дому Зарицьких у середині жовтня, а 5 листопада 1939 року вони з Катериною одружились. Жити разом довго і щасливо не судилось – нова комуністична влада ще більш вороже ставилась до національно свідомих українців і дуже оперативно почала використовувати матеріали, накопичені польською поліцією, для їх виявлення і арештів. 22 березня 1940 року працівники НКВД прийшли заарештовувати Катерину Зарицьку, а арештували обох. Катерину Зарицьку, яка чекала на дитину, утримували у львівських «Бригідках». Звільнилась 26 червня 1941 року під час німецького бомбардування Львова, коли охорона в'язниці розбіглась. Його тримали під вартою два тижні без санкції на арешт, з'ясовували хто він, а з'ясувавши, пропонували співпрацю, врешті засудили до восьми років як «одного з найактивніших оунівців» і відправили відбувати покарання до Владивостока, а згодом у Воркуту.
Одним із способів впливу на засуджених за політичними статтями було розміщення їх серед кримінальних злочинців, що за негласною згодою тюремників жорстоко поводились із «політичними». Лише об'єднання сил та взаємодопомога могли забезпечити відсіч. Михайло Сорока побачив вирішення цієї проблеми у створенні системи психологічної та матеріальної взаємодопомоги серед в'язнів, яка в подальшому переросла у підпільну мережу «ОУН-Північ». Ув'язнений Андрій Білінський згадував про Сороку: «Він був першим, хто дав мені деяку матеріальну поміч і, найважніше, морально поставив мене на ноги. З прибуттям у Воркуту я бачив себе лише в обірваному одязі, примірянім зовсім не на мене, голодного, опухлого, безсилого і без усякої матеріальної та моральної підтримки».
Робота Михайла Сороки в топографічно-геодезичній конторі давала певний люфт вільного пересування, що сприяло розбудові розгалуженої підпільної мережі «ОУН-Північ». Зв'язок між різними таборами забезпечували вільнонаймані працівники-українці, які перебували на спецпоселеннях. Формально до кінця 1947 року конспіративні центри з'явились майже в кожному концтаборі. Було знайдено можливість підтримувати зв'язок з повстанцями в Україні. Той факт, що місцева влада вважала Сороку хорошим фахівцем і водночас «соціально небезпечним елементом», працював проти його повернення в Україну. Але згода залишитись вільнонайманим на поселенні допомогла отримати відпустку і поїхати до Львова, щоб навідати родину, а також через зв'язкових Головного командира УПА Романа Шухевича Галину Дидик та Дарію Гусяк сконтактувати з підпіллям, отримати інформацію про настрої населення і рекомендації, як допомогти членам ОУН на засланні. Під час других відвідин Львова в 1949 році його знову заарештували, судили і відправили до Красноярського краю.
У 1952 році підпільна мережа була викрита і Михайла Сороку вчергове арештували за комплексом тяжких звинувачень: державна зрада, шпигунство, підготовка повстання та організація підпілля. Виснажливі допити, дуже обмежений час сну – 1-2 години на добу, але на судовому засіданні Михайло Сорока сказав: «Ми вважаємо зовсім природним для всього, що живе, боронити своє життя. Наша "провина" заключається лише в тому, що ми вирішили вмерти стоячи, а не лежачи, бо вважаємо негідним віддати своє життя насильникам без протесту». Його засудили до вищої міри покарання – страти, яку згодом замінили на 25 років ув'язнення – сумно знаменитий у місцях позбавлення волі «бандерівський» стандарт.
Попри арешт Михайла Сороки та активу «ОУН-Північ», підпільну мережу не було викрито повністю, вона продовжувала діяти, постійно змінюючи форми діяльності в різних таборах. До неї долучалися в'язні й інших національностей. Саме учасники цієї мережі стали активними організаторами і лідерами трьох повстань – Воркутинського (19.07 – 01.08.1953, Річлаг), Норильського (26.05–04.08.1953, Горлаг) та Кенгірського (16.05–26.06.1954, Степлаг), які формально зламали хребет сталінському ГУЛАГу.
На час Кенгірського повстання до в'язниці Степлагу саме перевели і М. Сороку, якому після останнього вироку доволі часто змінювали місце відбування покарання, очевидно, щоб унеможливити розвиток підпільної мережі. Це повстання було не першим, але найбільшим за кількістю учасників, і хоч каральні органи не мали інформації про його участь у повстанні, М. Сорока таки був серед його ідейних лідерів, опікувався моральним духом повстанців, організовував культурне життя, зокрема організував хор.
Таким його знали й у інших місцях ув'язнення, де він відбував термін. Заняття йогою, організація святкових молебнів, ненав'язливого освітнього процесу, долучення до читання книжок і проведення літературних вечорів, виставка художніх творів сина Богдана – це все Михайло Сорока в комуністичній неволі.
Багато з тих, кому довелось зустріти Михайла Сороку за гратами, відзначали його інакшість. Дисидент Валентин Мороз, який зустрів Михайла Сороку в одному з мордовських таборів, так відгукнувся про нього:
Така сильна позиція завжди викликала неспокій у його тюремників. 1960-ті роки позначені в біографії М. Сороки частими викликами до Львова та Києва і дуже сильним психологічним тиском через спеціально організовані «вітринні» відвідини місць, де гуртувалась інтелігенція, «випадково» влаштовані зустрічі із сином або катанням у машині повз будинок, де він жив, чутки про можливу співпрацю з владою серед в'язнів. Але, попри все, він від співпраці відмовився.
Нормального спілкування з родиною теж не було. Спілкування з дружиною лише через листи до родичів, які мали здогадатись, що написано їм, а що треба переслати далі. Довгоочікуване побачення з рідним сином та невісткою відбулось улітку 1970 року, а до наступного Михайло Сорока не дожив.
Його з дитинства хворе серце зупинилось 16 червня 1971 року після другого інфаркту, який стався просто на прогулянці в мордовському таборі № 17. Родину про смерть Михайла Сороки офіційно не повідомили і приховали місце його поховання. Дружині, Катерині Зарицькій, не дозволили попрощатись з чоловіком, хоч і привезли його тіло із села Озерне в лікарню жіночої зони в сусідньому селищі Барашево, де після арешту в 1947 році вона відбувала свій 25-річний строк. А от на місці, де Михайло Сорока помер, ув'язнені посадили троянду і потім збирались біля того трояндового куща, щоб поспілкуватись, згадати Михайла. Любив біля нього проводити час і Василь Стус, але табірне керівництво зауважило місце пам'яті і кущ викорчувало.
Якби одним реченням треба було змалювати портрет Михайла Сороки, то, напевно, це було б таке визначення: «беззаперечна віра в Україну, непафосна мужність і подвиг довжиною в життя».
Весь контент доступний за ліцензією Creative Commons Attribution 4.0 International license , якщо не зазначено інше. Матеріали на цьому сайті захищені законодавством, у тому числі законами про авторське право. При передруку на iнтернет-сайтах обов’язкова відкрита для пошуковиків гiперланка на http://hdauinp.org.ua.
Власність Галузевого державного архіву Українського інституту національної пам’яті
Українська 
English (UK) 
